Творчий шлях Заслуженого художника України Віктора Стукана - автора пам»ятника «Уклін Вам, Мамо».
Ще перебуваючи на службі в армії я не переставав творити. Прийшовши з армії у грудні 1980 року, я з головою поринув у мистецтво.
Я по-іншому став дивитись на ті роботи, які виліпив ще до армії. Вони перестали мені подобатись, і я вирішив усе поламати. Чи жалкую я про таке рішення? І так, і ні. Я зрозумів, що за два роки служби у мене змінилися погляди та підходи до того, що я роблю. Уже тоді до кожного свого виробу я почав підходити ще не зовсім як професіонал, проте вже із значно більшими вимогами до себе. Я настільки полюбив це мистецтво, що не міг і дня прожити без нього. Мені мало було дня, і я ночами працював над тим, що називається скульптурою.
А вже у січні 1981 року мене викликав до себе голова колгоспу Володимир Сергійович Гуменюк і попросив, щоб я подумав і зробив пам»ятник-в»їзд у село Великий Митник. Це було моє перше офіційне замовлення. Я із великою шаною та повагою ставлюся до Володимира Сергійовича - Заслуженого працівника сільського господарства України, Почесного громадянина Хмільницького району, який 55 років свого життя віддав роботі на землі. Думаю, що таких людей як Володимир Сергійович в Україні знайдеться небагато. Він – академік землі, великий агроном, професор в економіці, людина, яка знає про землю та сільське господарство все. Володимир Сергійович – мій старший товариш та порадник. Напевно, це із його легкої руки я отримав перше замовлення, а за ним – друге, третє, і вже не можу зупинитися.
На цей час у моєму доробку вже більше 60-ти пам»ятників, і переважна більшість – це монументальні роботи. Я пишаюся тим, що з-поміж усіх скульпторів, які проживають в Україні, я створив найбільше пам»ятників. Також я гордий, що саме мені належить авторство найбільшої кількості робіт, присвячених Т.Г.Шевченку.
Моє перше замовлення стало для мене професією, а могло ж бути по-іншому. У ранньому дитинстві я мріяв стати машиністом паровоза, тоді як інші діти того часу – космонавтами. Проте вже ближче до 16-ти років ні про що інше, аніж скульптура, я не думав. Напевно, веде мене Божа сила, не дає мені збитися з обраного шляху. Скільки разів у молодості мені було важко! Падав, помилявся, знову падав, але кожного разу підіймався і йшов уперед. Можливо тому, що пробивав собі шлях важкою працею та розумом, через багато років я став Заслуженим художником України.
Перше замовлення – це як перше кохання: не знаєш, чим воно закінчиться. Коли я працював над своєю першою офіційною роботою, було дуже багато перешкод. І найголовніша з них – страх: чи вистачить мені сил, розуму, таланту. Одна справа – ліпити для душі, зовсім інша – на замовлення, і не де-небудь, а на трасі Хмільник – Київ, де щодня проїжджало десятки тисяч машин, і багато з них зупинялись подивитись, як я ліплю-творю. Я ставив перед собою завдання створити такий пам»ятник, якого ще не було ніде. І мені це вдалося. Він і сьогодні стоїть біля села Великий Митник. Це не просто пам»ятник, а ціла композиція, де зображено сільське господарство, минуле і теперішнє. Коли я завершив цю роботу, щасливішої людини у світі не було. Скільки років минуло, а те відчуття радості не полишає мене і досі.
За виготовлення цього пам»ятника я отримав свій перший гонорар (зарплату), яку я відразу ж витратив, купивши рідним подарунки, а собі – мотоцикл «Ява». Я не думав: чи дадуть мені гроші за той чи інший витвір. Для мене найбільшою радістю була сама робота – можливість творити. Хіба міг я подумати, що граючись в дитинстві у піску і ліплячи щось, я обираю для себе професію всього мого життя.
Усе було колись вперше: перше замовлення, перша майстерня, перше розчарування. Мені був 21 рік - усе життя попереду. Як писав колись філософ Г.С.Сковорода
: «Світ ловив мене, але не спіймав». І справді мене важко було впіймати у ці роки: вдень - у майстерні, увечері - на танцях, вранці - на рибалці, зустрічі з друзями, поїздки у турпоходи. Одним словом, - «молодість».
Я ще не закінчив роботу над своїм першим замовленням, як уже надійшло нове: зробити скульптуру великого оленя для лісогосподарського підприємства. До середини осені робота була зроблена. А вже ближче до зими я збудував свою першу майстерню - на вулиці біля батьківської садиби, виготовлену з рубіроїду та покриту шифером.
У цей самий час голова сільської ради Степан Іванович Літинський запропонував мені посаду директору Будинку культури в с. Великий Митник, на що я з радістю погодився. Це був грудень 1981 року. На посаді директора я не нудьгував, ми робили різні смішні сценки. Я робив різні маленькі скульптури, які за найкращий танок чи пісню дарував переможцям.
Почався 1982 рік, який приніс мені багато радості та розчарувань. У цьому році мене запросили на роботу до Москви, а пізніше – до Ленінграду. Проте мама не хотіла мене відпускати, весь час говорила: «На кого ти нас залишаєш?». Окрім того, що батько без ноги, середущий брат був хворий, старший брат Василь ще у 1979 р. виїхав у м.Дніпропетровськ (нині м.Дніпро), де проживає донині, мама була вже в похилому віці.
Ще не встигли закінчитись новорічні свята, як я вже працював над ескізом нового замовлення: пам»ятник Солдату. Паралельно я надумував інші ескізи.
Наприкінці лютого у своїй майстерні я почав ліпити чотириметрового «Солдата». Я міг працювати по 24 години на добу, але мені мало було і цього часу. Я не виходив із майстерні по 2-3 дні. Пройшов час, я закінчував пам»ятник Солдату, вже відлив глиняну модель у гіпсі. І ось настав той день, коли ранком я покликав свого друга-сусіда Олексія Хортюка, щоб він допоміг мені зняти цю форму з глиняної моделі. Почали із голови, але хтось із нас не втримав і впустив голову Солдата. Вона впала та розбилась.
Напевно багато хто чув, як реве «сирена». Так тоді ревів я. Прибігла моя мама Марія Семенівна, почала мене заспокоювати, проте нічого не допомагало. На цей крик і плач аж із другої вулиці поприбігали люди: сльози текли рікою.
Ні до, ні після цієї невдачі у моєму творчому житті такого більше не було. Я дуже важко переніс цей прикрий випадок. Десь пропала впевненість, десь з»явився страх, що подібне може повторитися знову. Тоді я цього замовлення так і не зробив.
Але фортуна знову повернулася до мене. Я отримав нове замовлення. І знову тема Великої Вітчизняної війни. До мене повернулись впевненість, гострий розум, бажання творити і просто бути щасливим. Якщо сформулювати просто, що таке щастя, то це воно і є.
Людині для щастя багато не треба, просто бути щасливим. У кожного щастя є, але кожен розуміє його по-своєму. Це вже через роки я можу сказати всім: так, я – скульптор і цим дуже пишаюсь.
Колись мене запитували, як же вам так вдається ліпити. Я відповім словами скульптора Мікеланджело, який жив у ХУ-му столітті: непотрібне, зайве викидаю, а залишаю те, що необхідно.
У 1983 році сюжет про мене показали по телебаченню. Пройшло небагато часу, як до садиби моїх батьків приїхав представник з Білорусії та запропонував, щоб я приїхав до них і виготовив пам»ятник-композицію, присвячений загиблим у роки Великої Вітчизняної війни.
Ті роки, які я провів у Білорусії, назавжди залишились у моїй пам»яті.
Там у мене була дуже велика та красива майстерня. Білоруси багато разів просили мене залишитись у них. Але любов до свого рідного краю перемогла: я назавжди зостався в Україні і ніколи про це не шкодую.
Це було лише початком мого творчого шляху, а попереду в мене будуть цілі композиції – монументальні скульптури: Тарас Шевченко; Уклін Вам, Мамо; письменник Клим Поліщук і багато-багато інших скульптур. Але то вже буде інша історія, інші роки...
Життя – ніщо, якщо не йти за покликом серця. Тож, прислухаючись до свого серця, я просто рухаюся вперед, за своєю мрією.
Скульптор Віктор Стукан
