- Народився я в мальовничому селі Малий Митник Хмільницького району 18 червня 1960 року третьою дитиною у батьків.
Хто бував у цьому селі, неодмінно бачив пагорби, озеро, невеликий ліс та привітних людей. У своє село я закохався з самого дитинства. Напевно, це і є відповідь чому я не зрадив свою маленьку Батьківщину.
Моє дитинство та юність промайнули в рідному селі. Ще із раннього віку в мене проявилося бажання щось ліпити, будувати, щось ламати. У три роки я взяв у руки молоток і трощив ним усе, що попадалося під руки. Тоді батьки забрали в мене молоток. У дворі я знайшов сокиру і почав волочити її по землі. Це побачив мій тато. Після цього батьки вирішили повернути мені молоток, який став для мене талісманом.
Вже у сім років на кленові, який ріс на подвір’ї, я змайстрував хатинку, в якій ми, хлопчаки, бавились. Коли мені виповнилося десять років, у хаті вже стояло безліч наліплених різних незрозумілих фігурок. Це тривало доти, поки одного дня я вирішив ліпити і ставити свої скульптури надворі.
До своїх шістнадцяти років на нашому подвір’ї, на стінах хати та сараях я наліпив багато різних виробів. З часом вони ставали все вищими і вищими. Уже пізніше я дізнався, що цей стиль називається «монументальна скульптура».
Чому саме я почав творити – на це питання я не можу відповісти. Ні творчих родичів, ні художніх книг у мене в дитинстві не було. Але було щось таке, що допомагало мені творити руками. А ще я закохався у цю старовинну професію раз і на все життя. Думаю, це Боже благословення та Божий дар. Як писав про мене наш славетний земляк Микола Дорош: тільки люди, поціловані Богом у чоло, здатні так передавати почуття та емоції у зображенні. Спасибі за гарні слова і високу оцінку моєї праці.
Моє дитинство проходило, як у Т.Г.Шевченка: мені тринадцятий минало, я пас ягнята за селом. А я пас корів за селом, та ще на комбайні працював (!). Два роки поспіль після шостого та сьомого класу під час літніх канікул я працював помічником комбайнера.
Ми, діти тих часів, не сиділи без діла. Кожна дитина була зайнята якоюсь справою. Адже моє дитинство припало на час, коли розкоші не було ніякої. Телевізор батьки купили, коли мені виповнилося дванадцять років. Але я все життя згадую свої юнацькі роки із радістю. Це був час, коли двері ключем не зачиняли, а якщо і зачиняли, то ключ вішали на цвяху біля вхідних дверей. Коли ходили один до одного в гості без запрошень, коли за столом лунали пісні, коли поважали фронтовика, учителя, та й просто старших. Якщо в родині жила старенька людина, вона була як ікона для рідних. На жаль, ми втратили це вже назавжди.
До своїх вісімнадцяти років на батьківському дворі я виліпив два монументальні пам’ятники солдатів із автоматом. Один був висотою 3,2 метри, другий сягав 3 метрів. А ще були бюст Т.Г.Шевченка і багато різних скульптур.
Коли у 1978 році мене проводжали в армію, я підходив до своїх пам’ятників, обіймав їх і плакав, так мені не хотілося з ними розлучатись.
На цьому моє дитинство закінчилось. Я став Солдатом.
Я дякую Богу за те, що дав мені таких батьків, найкращих, наймудріших, найдобріших, які з розумінням поставилися до мого захоплення, дозволили мені проявити свій талант та усіляко підтримували мою любов до такого мистецтва як «Монументальна скульптура».
Саме їм я хочу подякувати сьогодні, тримаючи в руках ще одну високу церковну нагороду - Орден Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого ІІ-го ступеня, яку вручив мені Отець Михаїл у м.Фастові 21 червня 2019 року. А ще – Божому провидінню, яке скерувало мене на цей творчий шлях, де я зміг проявити свій дар, своє вміння, свою професійну майстерність і обрати для себе ту роботу, яку я не просто люблю, а якою я, без перебільшення, дихаю і живу.
Низький уклін Вам, мої Батьки.
Скульптор Віктор СтуканІз приємністю сповіщаємо, що 21 червня 2019 року наш земляк, Заслужений художник України Віктор Стукан був відзначений черговою нагородою - Орденом Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого ІІ-го ступеня. Віктор Євграфович так розповідає про свій життєвий і творчий шлях зі словами вдячності:
- Народився я в мальовничому селі Малий Митник Хмільницького району 18 червня 1960 року третьою дитиною у батьків.
Хто бував у цьому селі, неодмінно бачив пагорби, озеро, невеликий ліс та привітних людей. У своє село я закохався з самого дитинства. Напевно, це і є відповідь чому я не зрадив свою маленьку Батьківщину.
Моє дитинство та юність промайнули в рідному селі. Ще із раннього віку в мене проявилося бажання щось ліпити, будувати, щось ламати. У три роки я взяв у руки молоток і трощив ним усе, що попадалося під руки. Тоді батьки забрали в мене молоток. У дворі я знайшов сокиру і почав волочити її по землі. Це побачив мій тато. Після цього батьки вирішили повернути мені молоток, який став для мене талісманом.
Вже у сім років на кленові, який ріс на подвір’ї, я змайстрував хатинку, в якій ми, хлопчаки, бавились. Коли мені виповнилося десять років, у хаті вже стояло безліч наліплених різних незрозумілих фігурок. Це тривало доти, поки одного дня я вирішив ліпити і ставити свої скульптури надворі.
До своїх шістнадцяти років на нашому подвір’ї, на стінах хати та сараях я наліпив багато різних виробів. З часом вони ставали все вищими і вищими. Уже пізніше я дізнався, що цей стиль називається «монументальна скульптура».
Чому саме я почав творити – на це питання я не можу відповісти. Ні творчих родичів, ні художніх книг у мене в дитинстві не було. Але було щось таке, що допомагало мені творити руками. А ще я закохався у цю старовинну професію раз і на все життя. Думаю, це Боже благословення та Божий дар. Як писав про мене наш славетний земляк Микола Дорош: тільки люди, поціловані Богом у чоло, здатні так передавати почуття та емоції у зображенні. Спасибі за гарні слова і високу оцінку моєї праці.
Моє дитинство проходило, як у Т.Г.Шевченка: мені тринадцятий минало, я пас ягнята за селом. А я пас корів за селом, та ще на комбайні працював (!). Два роки поспіль після шостого та сьомого класу під час літніх канікул я працював помічником комбайнера.
Ми, діти тих часів, не сиділи без діла. Кожна дитина була зайнята якоюсь справою. Адже моє дитинство припало на час, коли розкоші не було ніякої. Телевізор батьки купили, коли мені виповнилося дванадцять років. Але я все життя згадую свої юнацькі роки із радістю. Це був час, коли двері ключем не зачиняли, а якщо і зачиняли, то ключ вішали на цвяху біля вхідних дверей. Коли ходили один до одного в гості без запрошень, коли за столом лунали пісні, коли поважали фронтовика, учителя, та й просто старших. Якщо в родині жила старенька людина, вона була як ікона для рідних. На жаль, ми втратили це вже назавжди.
До своїх вісімнадцяти років на батьківському дворі я виліпив два монументальні пам’ятники солдатів із автоматом. Один був висотою 3,2 метри, другий сягав 3 метрів. А ще були бюст Т.Г.Шевченка і багато різних скульптур.
Коли у 1978 році мене проводжали в армію, я підходив до своїх пам’ятників, обіймав їх і плакав, так мені не хотілося з ними розлучатись.
На цьому моє дитинство закінчилось. Я став Солдатом.
Я дякую Богу за те, що дав мені таких батьків, найкращих, наймудріших, найдобріших, які з розумінням поставилися до мого захоплення, дозволили мені проявити свій талант та усіляко підтримували мою любов до такого мистецтва як «Монументальна скульптура».
Саме їм я хочу подякувати сьогодні, тримаючи в руках ще одну високу церковну нагороду - Орден Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого ІІ-го ступеня, яку вручив мені Отець Михаїл у м.Фастові 21 червня 2019 року. А ще – Божому провидінню, яке скерувало мене на цей творчий шлях, де я зміг проявити свій дар, своє вміння, свою професійну майстерність і обрати для себе ту роботу, яку я не просто люблю, а якою я, без перебільшення, дихаю і живу.
Низький уклін Вам, мої Батьки.
Скульптор Віктор Стукан
- Народився я в мальовничому селі Малий Митник Хмільницького району 18 червня 1960 року третьою дитиною у батьків.
Хто бував у цьому селі, неодмінно бачив пагорби, озеро, невеликий ліс та привітних людей. У своє село я закохався з самого дитинства. Напевно, це і є відповідь чому я не зрадив свою маленьку Батьківщину.
Моє дитинство та юність промайнули в рідному селі. Ще із раннього віку в мене проявилося бажання щось ліпити, будувати, щось ламати. У три роки я взяв у руки молоток і трощив ним усе, що попадалося під руки. Тоді батьки забрали в мене молоток. У дворі я знайшов сокиру і почав волочити її по землі. Це побачив мій тато. Після цього батьки вирішили повернути мені молоток, який став для мене талісманом.
Вже у сім років на кленові, який ріс на подвір’ї, я змайстрував хатинку, в якій ми, хлопчаки, бавились. Коли мені виповнилося десять років, у хаті вже стояло безліч наліплених різних незрозумілих фігурок. Це тривало доти, поки одного дня я вирішив ліпити і ставити свої скульптури надворі.
До своїх шістнадцяти років на нашому подвір’ї, на стінах хати та сараях я наліпив багато різних виробів. З часом вони ставали все вищими і вищими. Уже пізніше я дізнався, що цей стиль називається «монументальна скульптура».
Чому саме я почав творити – на це питання я не можу відповісти. Ні творчих родичів, ні художніх книг у мене в дитинстві не було. Але було щось таке, що допомагало мені творити руками. А ще я закохався у цю старовинну професію раз і на все життя. Думаю, це Боже благословення та Божий дар. Як писав про мене наш славетний земляк Микола Дорош: тільки люди, поціловані Богом у чоло, здатні так передавати почуття та емоції у зображенні. Спасибі за гарні слова і високу оцінку моєї праці.
Моє дитинство проходило, як у Т.Г.Шевченка: мені тринадцятий минало, я пас ягнята за селом. А я пас корів за селом, та ще на комбайні працював (!). Два роки поспіль після шостого та сьомого класу під час літніх канікул я працював помічником комбайнера.
Ми, діти тих часів, не сиділи без діла. Кожна дитина була зайнята якоюсь справою. Адже моє дитинство припало на час, коли розкоші не було ніякої. Телевізор батьки купили, коли мені виповнилося дванадцять років. Але я все життя згадую свої юнацькі роки із радістю. Це був час, коли двері ключем не зачиняли, а якщо і зачиняли, то ключ вішали на цвяху біля вхідних дверей. Коли ходили один до одного в гості без запрошень, коли за столом лунали пісні, коли поважали фронтовика, учителя, та й просто старших. Якщо в родині жила старенька людина, вона була як ікона для рідних. На жаль, ми втратили це вже назавжди.
До своїх вісімнадцяти років на батьківському дворі я виліпив два монументальні пам’ятники солдатів із автоматом. Один був висотою 3,2 метри, другий сягав 3 метрів. А ще були бюст Т.Г.Шевченка і багато різних скульптур.
Коли у 1978 році мене проводжали в армію, я підходив до своїх пам’ятників, обіймав їх і плакав, так мені не хотілося з ними розлучатись.
На цьому моє дитинство закінчилось. Я став Солдатом.
Я дякую Богу за те, що дав мені таких батьків, найкращих, наймудріших, найдобріших, які з розумінням поставилися до мого захоплення, дозволили мені проявити свій талант та усіляко підтримували мою любов до такого мистецтва як «Монументальна скульптура».
Саме їм я хочу подякувати сьогодні, тримаючи в руках ще одну високу церковну нагороду - Орден Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого ІІ-го ступеня, яку вручив мені Отець Михаїл у м.Фастові 21 червня 2019 року. А ще – Божому провидінню, яке скерувало мене на цей творчий шлях, де я зміг проявити свій дар, своє вміння, свою професійну майстерність і обрати для себе ту роботу, яку я не просто люблю, а якою я, без перебільшення, дихаю і живу.
Низький уклін Вам, мої Батьки.
Скульптор Віктор Стукан